в золотосиніх огнях блискавки дядькову постать… Я накрив брезентом мою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у сідлах, скакала, мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.
Я захолонув од такої зустрічи.
Так, не для слави польського офіцера хай будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу, — що коли він, майнувши чорномалиновими краями плаща, витяг нагайку та вдарив, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був у ту хвилину лише запам'ятати риси цього звіря.
— Do stokroć!.. — вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською:
— Ти ховаєшся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служити, хаме!
Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан-офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх салдатів:
— Co to jest? Хлоп німий, як скотина!
Один із кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською-ж мовою лише троє слів:
— Дякую за визволення!
