— І це тільки у вас, чи ще в кого? — поспитала, аби що-небудь сказати, Марта.
— Всі гонять, — сказав він, — а на мені злість окошилася… П'ятдесят карбованців, та ще в недорід. Не дурно ото кажуть люди, до воно й правда: гіркі наші, сестро, заробітки… Заробила, вибачайте, сорочку… Отак і я… Просто заріз.
— Чого ж ти, — звернувся Гордійчин діловито до Марти, — не питаєш мене — чого прийшов?
— Скажете.
— До як же ми з хлопцем: зійдемося, чи ні?
— Ні; я не буду його наймать…
— Чого?
Горпинка використала вільну хвилинку й запитала Петра, не спускаючи з новини думки:
— Хіба у вас таке плохе жито, що сім кіп треба збить?
— Як де: навсонні — згоріло, а ярками — добре… Пропало вже, не вернеться…
А Марта в одну душу, — аж надоїло вже Петрові про це слухать:
— Хай що буде: оддам до школи; буде шануватись — будуть люди, а не буде — мати не винувата…
Гордійчин почав висміювати її завзяття:
— З науки хліба не їстиме… Чи може хочеться, щоб танцював на пасху в комсомолі, як Петренкові студентки? Одна вже витанцювала — отелилася.
― І-і, як же, коли? — аж присіла од такої но-
13
