вини Горпинка, і зла була на Петра — розказує, наче макуху жує…
— Не знаю, як там було, а Петренчиха носить по саду та дзелень-бом виспівує. Культура!
— І заводу гарного дівки були, а так розпаскудилися, — солодко сказала вона, і знову згадала про свою ногу: крутить.
Петро:
— До як же буде?
Марта:
— Отак і буде: попасе до Покрови, а там піде до школи…
— А в мене йому добре було б, харчі, що ми їмо — один стіл; на зиму пришви справив би, а в тебе ж, — він кивнув на стіжок жита в дворі, — хліб на учоті…
— Не подохнем, — згорда одказала Марта, — а за науку, яка вже не буде, хай потім не плачеться на матір, що не пустила до школи…
Петра образило останнє Мартине слово. «Всяке стерво по науку плазує, — гадав він, — нема щоб як раніше: «Прийміть, дядьку, — за шматок хліба робитиму…»
Він, похмуро засміявшись із своєї думки, сказав до Марти:
— Да воно правда: вивчиться по совєцьких школах краще лаяться… Я не силую: своя рука владика. До, мабуть, тепер із оранкою теж буде іначе: виорав тобі даровизни панської десятину, та привезу ще просо і — розквитаємося. А на ті клапті шукай собі орача.
14
