більше пастимуть, а не я: виорали на панському, і кінець! А сьогодні я вже не пожену.
Гордійчин не ждав такої рішучої заяви, але, коли помітив, що Марта теж згоджується з думкою хлопця, почав його залякувати:
— А в суд не хочеш? Гляди, бач, щоб з великого розуму дурним не став: за саму оранку треба до Покрови служить — знаєш це?
— Не сваріться… Да ладком, не треба цього, хіба не можна всовістити його? — сказала Горпинка до Марти, натякуючи на сина. Сварку слухала вона з великою насолодою: рідко ж бувають у Лемківці такі веселі дні! «Як вишкварка та…» — подумала вона про Опанаса й затихла, бо Марта, — по очах було видно, — розлютилася й далі не змогла стерпіти:
— Подавай у суд, — кинула вона злісно Гордійчиному, — не думай так високо про свою могутність: Пшіндзьовський кращий був, та зуби поламав, а таких панів, що бублик у руці держить, а чорну лусту хліба прасує — знаємо!
Це була найбільша образа Петрові, бо про цей бублик усе село говорило.
— А-а, ось якої ми! Зраділа, що десятину землі чужої дали? Думаєш — чужі сльози злидні виплачуть? Не безпокойся, недовго вже зосталось царствувать: прийде ще коза до воза, та смердітиме погано… Ось поназдивишся, — загрозливо скінчив Гордійчин, — коли не прийдеться руки цілувать, щоб простили люди за чуже добро… Злидні!..
16
