І він, сердито вигукнувши лайку, пішов кутком до Горпинчиних синів.
Горпинка була задоволена неділею: такий прехороший день удався, так багато новин, і ця сварка з Петром; ще хотіла розказати Марті сон позавчорашній та, мабуть, не треба буде… «Б'ється козачка, як риба тая, — загадала вона; — ні, не вміє шанувати заможніх людей, не змалюється, хай попухне на картоплі — ласкавіша стане…»
«Ногу, — рішила Горпинка, — треба неодмінно погризти; з паляницею, коли пришле оцього лобатого Опанисика: «Сьогодні нема печеного», — хай походить».
— Мабуть, Марто, зроби вже мені ласку — погризи, — піду й собі додому, — сказала вона, підвівшись та хруснувши ногою, нахилилася й потерла рукою чорну кісточку, мов грудку землі…
— Письмо від Митра прийшло, — сповістив, нахилившися до матері, Опанас; але Марта заховала свою радість і перервала його, щоб одправити Горпинку, і сказала:
— Ідіть, бабо, додому, та другим разом, як ногу обмиєте. Я хоч до церкви не хожу, а неділю святкую: прийдіть у будень.
Горпинка образилася:
— Чудасія, прямо! Хіба це довге діло — пополоскати в казанку — пхи!.. Забилася такий світ: чи ти смієшся, чи що?
— Я не сміюся давно вже, а гризти сьогодні
17