Марта подивилась на свою дранку-кохту, що лежала коло Варки:
— Мабуть, сину, і ми не кращі за китайців тих бідних…
…А ти, Опанасе, шануй Варку, та живіть тихо — не сваріться з матір'ю, бо вони й так у нас згоріли, як та суха трава: за батьком нас доглядали та добра не зазнали, а підтопталися — ще краще стало. Чи хватить же у вас хліба до нового? Та не забудьте, мамо, справити, як получите гроші, чоботята Варці: хіба вона не заробила за літо, спотикаючись за чужими овечками?..
— Заробила… Заробила, сину… — витерла великі сльози Марта, а Опанас іще дочитував:
…Пригортаю всіх та цілую. Ваш Дмитро.
Марта, коли Опанас скінчив письмо, наче помолоділа надіями сина і пішла до печі рівна та бадьора, щоб дати пополуднувать дітям: і жаль, і радість, як сполохана птиця, забилися під серцем:
— А на що вже ти, Опанасе, вивчишся? — поспитала вона сина.
Хлопець стояв посеред хати — такий був розпалений, що ніби хто поклав до його очей дотлівать жар, а на лобі провів смужку, і вуха облив калиновою юшкою — такі червоні…
Він сказав матері:
― Ні на що я не хочу вчитися, аби вмів
22
