шумів назустріч… Швачка під'їздив з Мар'яною до тестя.
Уже вималювалися темно-синіми силуетами на заметах снігу дві скирти соломи, засніжені тополі стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозі зацвів, мов бузок, інеєм…
— Колядують, — сказав Швачка, спиняючи бистру ходу коня.
Його голос, різкий на морозі, наче підкинув на санях Мар'яну; вона цілу дорогу тільки й думала про зустріч з багатим родом, боялася за чоловіка — такий він якийсь у неї «од серця» — слова не зважить, і — запальний…
— Мусіє, я тебе молю, — вимовила вона, коли під'їздили до двору батькового, — не сварися з ними за свою політику, хай на людях, а тут…
— Чого ти боїшся? — образливо одказав їй Швачка. — Чи я маленький, чи не знаю, де сказати, а де змовчати?!
— До чого ж ти вже злишся? — лагідно промовила Мар'яна; і на її очах забриніли сльози; а одна сльозина, наче мороз її викотив з ока, тихо впала на коліна чоловікові.
— Викинь того чорта! — і вона вхопила рукою за шерсть кота, що той давно задубів уже од морозу на Мусієвих колінах, і він його мовчки струснув з ніг на синій сніг.
— …А благословіть колядувать?.. — гукнула Мар'яна до високої чоловічої постати, що вийшла з хати.
33
