Ця сторінка вичитана
* * *
— Я не хочу по-дурному вмирати… Не хочу, розумієш? — шепоче, звертаючись до когось невідомого, салдат; він, так само, як і я, злазить під гору з воза, та йде вперед, спотикаючись іноді на копці при дорозі.
Біле око прожектора викинуло на Зеленогаївську дорогу пасмо світла, а на горі, де лікарня, тліли у вікнах далекі вогні — о, я знаю цю дорогу!…
Але я знаю ще одну велику таємницю, невідому салдатові: ранком, коли кричали горласті півні, а сонне село продерло до сонця заспані очі вікон — тоді більшовицькі полки, що несли в руках розірвані знамена своєі армії, що наступали босі й голі на польські
— 32 —
