Ця сторінка вичитана
лаятися: вони поклали на воза свого пораненого товариша.
Я глянув на його обличчя: це був той самий салдат, що так боявся смерти; той самий, що крикнув: «Я — бідний!».
Один чорт! салдат, граф — це було для мене однаково: я ж був для армії лише підводчик — частка затоптаного кіньми села…
— Скоріше, хлопе! — шипить не своїм голосом кавалерист та б'є нагайкою вподовж спини мого коня; за нами лунко кричить, мов недорізаний, степ, а голос його — це голос цього кавалериста: він хоче копнути матюками суху дорогу, хоче лайкою в бога висловити трагедію своєї армії!
Тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає
— 47 —
