Ця сторінка вичитана
рушниці, клацаю, а затвор не подає куль: це була остання. Шарпаю віжками коня, в правій руці револьвер, а на возі граф та просто салдат-поляк, я жену селом коня так, що навіть свої ж не пізнають мене в обличчя, а лише по коневі здогадуються.
— Куди це ти, Максимовичу, добро таке возив?
Це так жартує, спершись на воротах, де прибито розмальованого дерев'яного хреста, один дядько.
— Пани є ще в селі чи немає? — запитую його, не відповідаючи.
— Я б і тебе не бачив, коли б це ти не їхав…
Ні, хіба я можу вдержатись — у мене так накипіло за цю ніч, — щоб не послати цього дядька десь аж під небесну канцелярію?..
— 52 —
