Ця сторінка вичитана
— Смерть! — чую я знову нелюдський крик салдата перед боєм.
— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір'ю, щоб пам'ять була, — той самий голос старої.
Я виходжу з хати: принесли полотно на труну матері…
Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м'ята та любисток, ще й гвоздики повні — квітки, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати так зціпила губи, як і мертвий салдат?
— Киш-ш! — кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем арґусу: вона підлітає, а з нею летить мое божевільне запитання.
І знову хрипить степ, кіннота йде
— 62 —