тій, пошматованій, австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику і чорній-чорній потлілій сорочці з „панянками“…
Квітки сиплються цим потлілим сорочкам трошки боязко:
— Вони чужі, то й!…
Ритмичним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонці золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькає, грає панська душа, радіє…
Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття…
— Лясь, лясь!
Праворуч товста жандармська морда б'є якогось грішно-нещасного чиновника:
— Лєзєш, арестант!
— Да здравствует Кієв — мать городов русскіх!
— Долой жідов!
Повіяв легенький вітер, і покотилося Хрещатим яром зле, звірюче: „жиди“…
Йшла російська патріотична маніфестація.
Попереду бігли з прапорцями якісь гімназісти, гостро розглядали юрбу і гукали: „долой, долой!“…
Загув, захвилювався Хрещатий яр і сірими стінами покотив страсть юрби до Дніпрових хвиль.
Легко, безжурно, ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв
