Криво посміхнулась і — майнула сподницею з хати.
Злякано оглянувся на піч Байденко, привітно, але з невідомою страшною мукою на обличчі, подивився пильно на Митьку і з очей покотились рясні-рясні сльози…
— Журишся, товаришу?!
Мовчить і шепче щось собі:
— Ех, приборкали нашу волю… Тліє душа, болить… Смерть, Саша, смерть, Саша…
Коло порога стояли з рушницями; на лаві-ж сиділи у чорних шинелях, заряжали „Нагана“ і балакали, як просився перед смертю якийсь тульський солдат-большевик.
— Розстебнув гімнастьорку, червона юшка тече… І на грудях мідний хрест… хі-хі!
— Що ти, товаришу дорогий, шепчеш: може, думаєш, пристріт, то пройде? Ой, ні — це не пристріт, — а боротьба: ми, як ти казав на сході, „вороги“…
— А наша партія, товаришу, „темна, ніч“… Але вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку, — ти-ж українець!…
Блиснули очима, посміхнулись про себе і почали залазити за стіл: Байденка посадили на покуті, як почесного гостя, і примовляли-приказували за кожною чаркою, покіль не підпились.
— Пий, товаришу, бо далека дорога стелеться перед тобою…
— В Ясинове!
— Пий-напивайся, пісні співай, бо на наше весілля йдеш…
