Він, як передмову, кинув:
— Перше. Я не поет, але люблю поетів за тягу до краси: вони хороші, ідеальні люде, правда, їх мало на світі, але дух їх, тяга до краси…
І ще з більшою повагою, як брав сухар, узяв коржик.
Я розсміявся.
Чубрієнко-ж задоволено плямкнув, посміхнувся злодійкувато: „я розумію, товаришу, твої страждання“! казали його невеличкі, як прорізані осокою, очі.
— Так от… Поетів люблю за тягу до краси, але це не важно! Я хочу розказати тобі історію свого земного страждання… простіше — кохання… Слухаєш?
— Слухаю.
— В минулу осінь, осінь великої соціяльної революції, я тікав з села до города і тікав, звичайно, з стражданням, а по дорозі…
— Знаєш дорогу „Гола спекулянтка“?
— З яким стражданням? Бан…
Чубрієнко хитро моргнув: „не мішай“!
— „Гола спекулянтка“ — шлях з Київа до Обухова, назва революційна й правдива, бо тим шляхом іде до города дрібна спекуляція, — а як ідуть, брат ти мой, аж земля гнеться… Але це не важно! Іду й я з дівчатами — весело, цілу дорогу співи, а головне — ти зрозумій поезію:
Тридцять-сорок душ дівчат з сапетами, клумаками муки гатить у землю босими
