корою посміхнулась стара береза, а Марійка кокетливо нахилилась до клумака і поміж чорно-червоними мережками у поділках — обмережались на сонці прекрасні, трошки загорілі, дівочі ноги…
Нахилився помогти, а вона посміхнулась і — гарно посміхнулась: як білі пелюстки троянд розсіяла…
— Ех, ти, мабуть, ніколи не бачив, який иноді хороший сміх сіють жінки?…
Крутнув головою, Чубрієнко спинився:
— Слухай, не цінікай, ради Христа, це страждання, моя кров…
— А, ну тебе! Розказуй.
Мій товариш весело засміявся і — очі засвітились, заморгали…
— Ви, Василь Демид… теж до Київа?
Ах, ти-ж чортеня! Вмісті двохкласову кончали і — „отчество“ забула!…
— До Київа… Разом, значить…
Чубрієнко крутнув якось кумедно головою, перехилився на один бік.
— Ех, давно-давно, Марійко…
Одним оком глянула:
— Глянула…
І білобрисий бір затанцював вершками аж коло сонця (саме заходило), і дивно, далі засоромився, затих і став чорний-чорний, а гілля, здавалось мені, струнко стояло…
— Ви й досі учитесь, а я…
Не доказала, зашарилась і повела мою думку на тернисту стежку:
