Стара ліниво глянула на мою зелену сорочку, перехрестила рота і — тільки ясна з пеньками жовтих зубів зачервонілись…
— Це ви, правду, Сашка… Хіба за царизни така розпуста була?
— Банди всякі, злодійства, молоді прямо тобі, як покаширились — до церкви не ходять: Бога, кажуть, немає…
Кописточка перебив стару і скоромовкою кинув:
— Прийшлось до слова: бил Ніколка дурачок, а хлєбушко — пятачок, а тепер і совєти, а хлєба — нєту.… Да. Жизнь наша стала горькая: когда то лавочку ймєл — человєком жив, а тепер — самі відітє…
І наче ненарочне показав рукою на гарно обставлену спальню з м'якими кріслами і великим трюмо; в углі голова Христа в терновому вінчику, а по вікнах — маленькі тазочки з квітками…
Стара задивилась на голову Христа, закивала зажурено і проказала сама до себе: „Господи, який страдник був… розп'ятий, в пустині постився сорок“…
Гикнула і — заклопотано вела розмову з Кописточкою:
— А дорожнеча, Мати Божа, й докупиться не можна!… Це ваш, Сашка, хлопчик?
— Да. Мой наслєднік… Подойди до баби, дурачок!
Рудий хлопчина підкотився на кривих ногах до старої і серйозно спитав її:
