одним рогом виткнувся місяць і срібною смужкою освітив матір Марійки: вона спала. Губи її плямкали, як у малої дитини, круглий підборідок з волом гойдався кумедно на печі і тільки сіра смага у куточках рота застигла і робила його широким- широким…
Я ліг під пекельне одіяло.
Дивно: срібна смужка перескочила на моє голе логво, затремтіла, засміялась на комірі піджака і — стала.
Сухі губи шептали: „тихо, тихо“.
І на злість десь голосно, як перед світом у селі, заспівав півень.
— Куй… — тричі вигукнув…
— Весела ніч…
Одіяло зайнялося зразу низом, жевріло искрами, а коли тонка пазуха розгорнула тверді перса і губи заискрились у палкий, жагучий поцілунок, почулось останнє, покірне: „тихо“…
Не пригадую добре: чи хруснула гілляка тополі, коли дивився місяць, чи мої пальці… о, це була глупа хвилина людського страждання, але…
Обома рогами, крізь зорю і срібний лист тополі, дивився місяць: одіяло мінилось, палахкотіло, а тремтючі тіні розбігались кутками і, здавалось, танцювали якийсь скажений танець… Місяць сміявся.
Стара прокинулась, звелась на локоть і — здивована застигла: я засвітив злим, жовтим огнем одно око до місяця, Марійка соромливо
