тоді самі по собі витворилися б були такі права, котрі б її саму звязували. А доки духовна влада орудувала тою силою, яку в неї все могла відобрати світська, то, ради себе самої, вона мусіла йти поруч із світською і провадити її до тої мети, яку собі вибірала ця остання. Тим то в історії Великоросії доволі зустрічаємо прикладів, де церковні святителі потурають світським монархам і освячують їх учинки, цілком противні церковним канонам. Наприклад, митрополит Даниїл виправдав розвід Василя з Соломонією[1] й замкнення безталанної великої княгині; а Іванові IV. духовенство не заборонило взяти четвертого шлюбу, хоч такою річчю церква зпоконвіку гидувала. З другого боку, бачимо приклади, як опозиція духовної влади проти державців не мала успіху. Митрополит Филип[2] попла-
- ↑ Митрополит Даниїл (1522—1547), учень Йосифа Волоцького [див. прим. стор. 69], взагалі в усьому потурав цареві Василеві; на розвід царя з Соломонією [цар хотів розвестися з нею через те, що вона не мала дітей] дав свою згоду, наперекір забороні патріярха й атонського манастиря. [Соломонію, з боярського роду Сабурових, живосилом пострижено в черниці й виряджено в манастир, а Даниїл дав шлюб князеві з иншою боярською донькою, Олепою Ґлінскою.]
- ↑ Митрополит Филип (1566—1568) був до свойого вибору на митрополита ігуменом соловецького манастиря і своєю працею зробив цей манастир культурним центром півночі Московщини. Ця його діяльність послужила опісля Іванові IV. Грізному (1533—1584) та опричникам,
