Урядовець подивився тільки на першу річ у чамайдані. Був це перкалевий халат із якимись золотими літерами. Я купив його за 4 крб. 50 коп. (очевидно, здерли з чужинця втричі). Він мене дуже цікавив, бо ті золоті літери на спині халату, як мені говорили — підпис султана. Тепер таких халатів не носять, тепер, очевидно, халатів не носитимуть взагалі. Отже, виходив з халату якийсь подвійний символ умерлої Туреччини.
Урядовець подивився на халат, на мене, на мого приятеля й щось сказав турецькою. Мій приятель зареготавсь.
— Що він таке сказав смішне, Гасан-бею? — спитав я.
Гасан-бей реготався далі:
— Він сказав: „а може він це продасть?“ Ну, кому ж ви продаватиме в Росії отакий перкалевий халат? Кому він там потрібен?
— Гасан-бею, — промовив я, — а, може, треба йому дещо дати?
Але Гасан-бей знову відсунув неприємне питання.
— Як вам не сором! — обурився він.
Урядовець після халату не придивлявся ані до жодної речи й зачинив чамайдана. Я запер його на замок і взявся за ручку. Але рука урядовця ще лежала на чамайдані. Він пробурмотів оті самі слова:
— А, може, він це продасть?
— Гасан-бею! Тут не обійдеться без ліри! — застогнав я. Лір у мене вже було обмаль.
— Та що ви таке верзете! Бачте, він уже ліпить.
Урядовець дійсно наліплював червону бандерольку.
Я взявся знову за ручку. Але й він знову поклав свою руку на чамайдан. Почулися ті ж самі слова, ще й з якимсь додатком.
— Що він говорить?
