Сторінка:Кость Котко. Сонце поза мінаретами. 1928.pdf/18

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

З досвіду в готелі я переконався, що в Туреччині, принаймні на сьогоднішній день, ніякої користи нема доводити, що ти не руський, а українець. Моєї лекції з галузи нашого національного будівництва портьє не зрозумів.

І офіцерові я відповів:

— Так, руський.

Офіцер насупився:

— Білий?

— Ні.

— А, більшовик?

І офіцер почав стискати мені руку.

Згодом у Ізмірі при знайомстві з якоюсь персоною, я спитав:

— Виходить, що я — єдиний чужоземний журналіст на виставці?

Персона відповіла:

— На виставці нема ні одного чужоземного журналіста! Більшовики для нас — не чужинці.

І додав цей чоловік несподівано таке:

— Знаєте, я — прихильник імперіялістичної війни!

Я здивувався. Він пояснив:

— Бо, хоча через імперіялістичну війну Туреччина багато втратила — персона зробила рух до мапи, — але за те турки придбали такого друга, як Росія!

Ну, я це все ж таки мусив вважати тільки за східній комплімент!.. А загалом — за ввесь час ніякої ворожости до нас ні одного разу не відчув.

Професія царевого сина

За п'ять тижнів я бачив на Пері тільки одного турецького жебрака. Це був хлопчик років 12; він умильно прикладав два пальці до чола й мовчки кланявся.

Але російських жебраків — рясно.