З досвіду в готелі я переконався, що в Туреччині, принаймні на сьогоднішній день, ніякої користи нема доводити, що ти не руський, а українець. Моєї лекції з галузи нашого національного будівництва портьє не зрозумів.
І офіцерові я відповів:
— Так, руський.
Офіцер насупився:
— Білий?
— Ні.
— А, більшовик?
І офіцер почав стискати мені руку.
Згодом у Ізмірі при знайомстві з якоюсь персоною, я спитав:
— Виходить, що я — єдиний чужоземний журналіст на виставці?
Персона відповіла:
— На виставці нема ні одного чужоземного журналіста! Більшовики для нас — не чужинці.
І додав цей чоловік несподівано таке:
— Знаєте, я — прихильник імперіялістичної війни!
Я здивувався. Він пояснив:
— Бо, хоча через імперіялістичну війну Туреччина багато втратила — персона зробила рух до мапи, — але за те турки придбали такого друга, як Росія!
Ну, я це все ж таки мусив вважати тільки за східній комплімент!.. А загалом — за ввесь час ніякої ворожости до нас ні одного разу не відчув.
За п'ять тижнів я бачив на Пері тільки одного турецького жебрака. Це був хлопчик років 12; він умильно прикладав два пальці до чола й мовчки кланявся.
Але російських жебраків — рясно.
