були стіни кают-компанії. І зовсім не розгорталася ця панорама, а беззмінно перебувала на місці. Аж набридло.
Спокій і мир… Ну, знаєте, не скажу! Коли вас 26 чоловіка зженуть до тісненької кают-компанії маленького пароплава та перегортаючи ваші пашпорти, почнуть робити вам іспита з вашої біографії, — жодного спокою, ніякого миру не почуватимете. Не лишиться позаду гарячкове життя з сумнівами й боротьбою, а навпаки: в гарячку вас вжене проклятущий сумнів:
— За віщо ж боролись?
Дві години тяглась ота чарівна панорама. Поліція розпитувала про дату народження, покурювала радянські цигарки, а я вираховував:
— Коли мені стільки й стільки років, та з цього відрахувати 27, то вийде…
І виходило, що я народився 1804-го року.
Шкода мені старих письменників. Як можна так помилятись? Єдину причину бачу хіба в тому, що вони в'їздили на власних яхтах, а я — на скромному пароплаві, навантаженому цементом.
За дві години, дізнавшись, що пашпорти на руки мені з якихсь міркувань не дадуть, я вийшов на палубу.
Ми стояли в юрбі пароплавів різних націй. Гули гудки, верещали сирени, закривали небо клубки диму.
Одна з моїх попутниць — чоловік її на економічній роботі в Туреччині, і вона удає з себе серйозну ділову особу — вийшла разом ізо мною на палубу.
— Стамбул нагадує мені великий промисловий центр у Донбасі, — сказала вона, — примруживши очі: — дивіться, скільки димарів на обрії!
На жаль то були не димарі заводів, а мінарети мечетів. Я розчарував товаришку.
