Після викинення греків і вірменів із Анатолії, після запровадження рішучої націоналістичної політики, Туреччина має спеціяльний список урядових посад, що їх можуть займати не-турки. Очевидно, на залізницях європейцям працювати не належить. А турки привчаються до регулярної, систематичної праці поволі, добродушно, не хапаючись. Але нічого, привчаться — і буде час, коли і в Туреччині поїзди ходитимуть точно за розкладом.
Наш поїзд спізнився до Ізміру щось аж на 4 години. Гадаю, що це внаслідок випробування різноманітних систем залізничого руху.
Так, так, не штука вигадати залізницю. Штука в іншому.
На станціях — різнобарвна публіка. Я бігаю з апаратом і фотографую на спомин. Більшість — у капелюхах. Але під капелюхом, европейским капелюхом, може навіть од самого Борсаліно, бачиш засмагле обиччя, а нижче — жилет — обов'язково жилет, без жилетки тут не ходят. Але на жилетку — намотано кілька метрів широкого матерчатого кольорового поясу, точнісінько такого, який носять українські парубки. Бачив я і людей трохи не в візитках — а штани вправлено в чоботи. Надзвичайна мішанина європейського і східнього.
Серед моїх фото зберігся цікавий дід у чалмі — хаджі, їздив, значить, до Мекки. А може це — піп. Я швидше схиляюся до останнього, бо цей дідуган ішов із парасолькою в руці. Попи завжди ходять із парасольками. На Пері я сфотографував іншого попа, католицького — і в того теж у руці була згорнена парасолька. Коли мій приятель Кусаненко ходить у різну погоду з парасолькою в руці — я розумію, що це в його — атавізм: діди Кусаненка були попами, хоч Кусаненко тепер — письменник і винахідник.
