— Почекайте… — загадково каже мій попутник.
Про зміст цього „почекайте“ я дізнався щойно, як виходячи з садку, ми заплатили за дві порції морозива й пляшечку содової води… 6 лір (карбованців). У найдорожчому кафе це б коштувало 50 коп.
Проте, своє морозиво ми їли за столиком перед естрадою. А на естраді — дивертисмент. Грає джаз, танцюють одна по одній якісь негарні дівчата, співає куплети місцевий улюбленець Амор (між іншим — про відставного врангелевського козака дуже їдко; російська емігрантська публіка суворо мовчить замість оплесків), все як слід. Потім — чарльстон. Його танцює й публіка між столиками…
Цього ж вечора я, в якомусь звязку з процесом Сакко й Ванцеті, прочитав в газеті назву американського міста Чарльстон. Завтра їх мають стратити. Моторошно було дивитися на цей танок із такою назвою.
На ранок я ділився вражіннями в нашій маленькій комуні. Було не скажу, щоб огидливо, а якось неприємно від неестетичного танку з верещанням „чарльстон, чарль-стон“.
Маленькій Люсі — ще нема 3-ьох. Вона, однак, уже розуміє розмови дорослих. Коли я скінчив розповідати, Люся вийшла на середину кімнати й почала танцювати так само, як оті, в Таксімі. Тільки танцювала вона й виспівувала „чарль-стон“ якось естетичніш. Люся передвчора приїхала на одному пароплаві зі мною. Чарльстона вона вивчила ще в Москві…
От і пишіть про розклад буржуазного Заходу!
Надійшли надзвичайно жаркі дні. Спека. Люди безперервно п'ють холодний „газос“, або „суук-су“. Мій фото-апарат одпочиває: персонажі ховаються в таку чорну тінь, що ніякої змоги нема сфотографувати щось цікаве.
