А до того ж і лицемірство демократичного уряду. Реквізувати будинки — цього нема в програмі демократії, це вже тхне більшовизмом, а кемалісти — не більшовики боронь боже! Знищити ж можна, це й за демократичними звичаями дозволяється.
За кілька день я блукав по інших руїнах — руйновищу давнього Ефесу, де колись процвітала елінська, а потім римська культура. Там теж травою поросли мармурові плити, та не п'ятирічною, столітньою травою. Там схилилися до землі мармурові постаті богів і вищерблено золото з тріюмфальних написів на честь римського імператора. І на руїнах стародавнього храму Артеміди Ефеської, спаленого Геростратом, ми їли прозаїчну баранячу ковбасу, плямуючи недоїдками мармур, де колись філософи повчали прилучених до елінської цивілізації дикунів.
Та не було сумно на руїнах Ефесу, хіба тільки ніяково за ковбасні недоїдки. Не було так сумно, як тут на руїнах Смірни греків та вірменів. Ефес зруйновано, здається, в часи турків-сельджуків XIV ст., Смірну — п'ять років тому. І може тому шкода цього міста, що воно так недавно існувало.
Дикунство? Вандалізм? Навіщо було руйнувати — не в процесі війни, наступу чи оборони, а після перемоги?
Ось що було перед цією перемогою.
„У с. Кара-Тепе 150 мешканців цього села було викликано до мечету, щоб вони вислухали наказа грецької жандармерії. Коли чоловіки, жінки й діти зібралися, греки підпалили мечет і за допомогою перехресного вогню гармат не дали нещасним видертися з полум'я“.
Це з книжки Ж. Кайзера „Европа і нова Турція“. А в доповіді голови Айдінської залізниці м-ра Девіса,
