пропозицій фотографуватися, я міг зривати душу просто українським „під три чорти“.
Жестами ж показую, що більш платівок не маю, мені нарешті дають спокій.
Спека. Починаю дрімати в своєму шезлонгу.
З
Якась тінь падає мені на обличчя.
З великими зусиллями відкриваю очі. Знов якийсь приятель Гасан-бея. Знов фотографувати? Та спека ж.
Ледве повертаю язика, лаюсь:
— Під три чорти!
— Чого ви лаєтеся? — здивовано відповідає незнайомий українською мовою.
Українська мова! турецький пароплав, синя вода Егейї, палюче південне небо — тло для рідної мови мало підходить! Чи не помилився я часом, чи не почулося мені?
Та незнайомий сідає біля мене на кошиках із виноградом і починає розпитувати:
— Ви недавно з України? Ну, як там тепер?
Запитання дурне й просте, але як на нього відповісти?
— Та так, взагалі.
Я цієї людини ніколи ніде не бачив — ні в Стамбулі, ані тепер у Ізмірі. До нашої компанії він не належить. Як із ним розмовляти?
Пробую витримувати балачку в невиразних тонах, в стилі „загалом і в цілому“. Так безпечніше.
— Ну, як Київ?
— Та ще на Дніпрі. Влітку пароплави від нього аж до Катеринослава ходять.
Не сказав „до Дніпропетровського“. Е, я не дурний, почекаємо, що воно за тип. Вияснимо раніш, а тоді я буду відкривати свої політичні переконання.
