Досі я досить нахабно фотографував усе, що мені подобалося. У Стамбулі на військовому параді зняв військо всіляких родів зброї. Десь на станції навіть двох жінок під чадрою сфотографував, хоч і попереджали мене товариші, що жінок суворо заборонено фотографувати, хоч і трохи не побили мене за подібне нахабство ще раніш, на гулянці народній у Флорії.
А моряк уперто кличе мене кудись. Чорти їх забирай зовсім! Заборонять — нічого ще, а от погано, як відберуть апарата. В моєму фільмпакові вже кілька використаних негативів ще з Ізміру — пропала робота… Але помічникові капітана просто припало на думку самому сфотографуватися — і він не арештовує мене, а шукає гарного місця для гарної пози.
Будь ласка! Клацнув апаратом і записав адресу Гасан-бея. Турки не мають прізвищ, тільки імення. Це вже третій Гасан-бей, з яким я знайомлюся.
Треба однак економити фото — і всіх друзів Гасан-бея, що за його протекцією становлять перед об'єктивом, я вже здіймаю на касетку — удаю, що фотографую: типаж не цікавий — а скоро будуть Дарданели, там кладовище антантових кораблів, потім Галіполі — кладовище антантового гарматного м'яса — російських білогвардійців. Треба економити фото.
Дякую жестами, бо записана мною ще вдома з якогось роману формула турецької подяки виявилася чимсь подібним до „бог подасть“, і я змушений був після одного неприємного випадку з політичним діячем кинути її вживати. А як по-турецькі „спасибі“, не знаю. Бути в становищі англійської дівчини, яку російські моряки навчали трьохповерхової лайки замість люб'язних слів, не хочу. Але іноді навіть добре, коли й ти не розумієш, і тебе не розуміють. Відбиваючися від настирливих
