Але впали й замки февдалів, упадуть і мінарети з мечетами.
Сонце поза мінаретами! Воно ще не зайшло, але швидко зайде. Сонце зайде поза мінаретами — і помре назавжди стара Туреччина ісламу. Завтра сонце зійде над Туреччиною молодою, відновленою, визволеною з-під кайданів святошства, східнього ледацтва, безглуздої романтики.
Сонце світитиме не мінаретам Магомета, а димарям заводів турецьких трудящих.
Мені хотілося бачити символ у сонці, що немов спинилося поза двома мінаретами на горі.
Пароплав рушив. Ми довго йшли Босфором. Уже було зовсім темно, коли ми потрійним гудком одсалютували дачі радянського повпредства в Буюк-Дере, майже при виході в Чорне море. Капітан Дмитро Дмитрович умовився про цей салют із нашими товаришами — і з невеличкого клаптика радянської території нам відповіли, тричі моргнувши електрикою ліхтарів при вході.
Хвилі билися сердитіш, нас почало гойдати: з Чорного моря пішла велика холодна течія. Миготнули маякові вогні — і ми в радянському морі.
