ків? Які люди? Через шумливий бульвар Егейї я просуваюся, як сліпий і глухий, бо в мене нема мови, а значить — ні вух, ані очей.
В іншому приміщенні сальону велика компанія цілісінький день п'є горілку. Я боюся підходити, бо звідти раз-у-раз лунають п'яні вигуки, і я не знаю, чи буду бажаним гостем. Та і знову — мова, а значить — і звичаї!
Я бачу, яке безглуздя було пуститися отак на три доби в море, щоб вбирати в себе сліпі мовчазні вражіння й самому мовчати. Я заздрю навіть своєму фото-апаратові, бо він схоплює все, що має перед собою, мені ж лишаються самісінькі кістяки вражінь.
І знову, і знову мене починає турбувати справа пристойности. Чи так я зодягнений, як треба серед них? Чи бурмочу подяку або вибачення таким тоном, до якого вони звикли? Чи ходжу таким кроком, яким належиться в їхньому суспільстві? Чи не смішний я їм — і чи не страждає від цього авторитет моєї батьківщини?
Коли кінчається третій день і надходить остання ніч, а з нею й останні години моєї безглуздої самотньої подорожі, я сиджу в себе на ліжку в каюті й перебираю в пам'яті свою поведінку за ці три дні.
Чи все було гаразд? Чи був я такий пристойний, як належить пасажирові I кляси, та ще чужинцеві, та ще вихованцеві країни більшовиків. Я роздягаюся, щоб нап'яти нічну піжаму — бо чужинцеві, пасажирові I кляси належить спати в піжамі. Піжама лежить поруч, я дивлюся на неї, і раптом палахкотить думка:
— А капітан сьогодні ввечері якось особливо дивився на мене, щось говорячи своєму помічникові…
