ризикнути, уже спізнились до самого обряду й потрапили в містечко Каді-кей (село судді) якраз під час перерви між обрядом і виставою.
Нас було четверо: крім мене, був ще один російський письменник, що випадково на той час потрапив до Стамбулу, повертаючись з Европи, потім моя знайома й перекладач. На каїку ми приїхали від Нового мосту через Босфор до Каді-кею, якраз на тому місці, де хвилі Босфору вливаються до Мармурового моря. Мене здивувало багато таксі, що стояли в азійському містечку. Потім, мандруючи по Анатолії, я вже не дивувався. Навіть у далекому селі десь біля станції Сельджук, за 77 км на південь од Ізміру, ми знайшли кілька таксі.
Ми не знали точно назви дільниці Каді-кею, де мало бути свято, але перекладач пам'ятав, якими вуличками пройти туди. Тому ми не наймали авта, а пішли пішки: знов таки через типовий турецький базарчик і через маленькі запорошені й спалені сонцем вулички.
Свято відбувалося в якомусь садку, подібному до наших літніх клюбів. Ми швидко знайшли його, бо вхід до нього був уквітчаний маленькими паперовими прапориками й великими національними прапорами — червоними з нашиваним білим півмісяцем.
Нас дуже гостинно зустріла адміністрація благодійного товариства і зараз же ми посідали на почесних місцях.
Вистава мала бути на відкритому місці. В глибині садка стояли ліжка з хлопцями, що оце зараз зазнали тут неприємної операції. Хлопці лежали під ковдрами, а над ними висіли килими. Мене дуже вразив один килим, зроблений на зразок великої п'ятилірової банкноти. Місця для публики зроблено чотирикутником. У першому ряді одної з його сторін ми сіли між президією товариства.
Спочатку нам давали пояснень, але згодом я помітив,
