що моя товаришка, яка з самого початку практикувалася в турецькій мові з якимсь серйозним дідуганом, очевидно, головою товариства, раптом перестала говорити.
— Спитайте його, — звернувся я до неї, не пам'ятаю вже через що.
— Здається, я зробила нетактовність, — прошепотіла товаришка, — він припинив розмову й не хоче зі мною говорити. Очевидно, я помилилася; називала його ввесь час «ефенді», а треба говорити «паша». Я не знала, що це така шановна персона.
Декорацій сцена — тобто вільне місце всередині чотирикутника глядачів, — не мала жадних. На сцені поставили маленького столика, а в кутку за другим таким звичайним кав'ярневим столиком сіли два музики: один із якоюсь мандоліною, другий — із чимсь подібним до флейти. Тоді мені називали ці струменти, здається — тарі й зурна, але напевне не пам'ятаю.
Музики пограли щось жалібне, і на сцену з якоїсь буди поза глядачами вийшов артист.
Це була якась мішанина побутового театру з мольєрівськими викрутасами. Виходив артист у національному, вже застарілому тепер убранні і говорив довгого монолога. Потім виходив другий — у подібному вбранні. Перший його не пізнавав. Починалась довга розмова, з натяками з якимись дотепами, яких я, звичайно, не розумів, а публіка од них щиро реготалася. Нарешті перший пригадував, що він сусіда другого, і навіть батька його добре знає.
Один з артистів «зникав», тобто просто сідав серед глядачів, а то й притулявся собі до дерева. Виходив інший артист — і починалася та сама комедія із взаємним не порозумінням і взаємним невпізнаванням. Були артисти трагічного амплюа, були й коміки — навіть тільки з'явлення їх на сцені викликало оплески й регіт глядачів.
