Наталка (кладе роботу). Через мою непокірність ви біду терпите, мамо?
Терпилиха. А як же? Скільки хороших людей сваталось за тебе — розумних і зажиточних, і чесних, а ти всім одказала, — скажи, в яку надію?
Наталка. В надію на бога. Лучче посивію дівкою, як піду заміж за таких женихів, які на мені сватались. Уже нічого сказати — хороші люди!..
Терпилиха. А чому й ні? Дяк Тахтаулівський чом не чоловік? Він письменний, розумний і не без копійки. А волосний писар і підканцелярист Скоробрешенко — чому не люди… кого ж ти думаєш діждатись — може пана якого, або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вічний хліб: була б перше дячихою, а послі й попадею.
Наталка. Хоч би і протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумні, багаті і письменніші од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх і коли вони мені осоружні… Та і всі письменні — нехай вони собі тямляться!
Терпилиха. Знаю, чом тобі всі не люб'язні: Петро нав'яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш: чотири годи об нім ні слуху нема, ні послушанія.
Наталка. Так що ж? Аджеж і він об нас нічого не чує, та ми живемо; то й він жив і так же пам'ятує об нас, та боїться вернутись.
Терпилиха. Ти не забула, як покійний твій батько напослідок не злюбив Петра і умираючи не дав свого благословення на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде!
Наталка (підбігає до матері, хапа її за руку й співає):
Ой, мати, мати! Серце не вважає:
Кого раз полюбить, з тим і помирає.
