Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалі, щодень сльози лити.
Бідність і багатство — єсть то божа воля:
З милим їх ділити — щасливая доля.
Ой, хіба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобі буде мила?..
І до мого горя ти жалю не маєш:
Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!..
О мамо, мамо!.. Не погуби дочки своєї! (Плаче).
Терпилиха (чуло). Наталко, схаменись! Ти в мене одна, ти кров моя: чи захочу ж я тебе погубити? Убожество моє і старість силують мене швидше заміж тебе оддати… Не плач!.. Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він?.. Нехай же прийде, вернеться до нас. Він не лежень, трудящий; з ним обідніти до злиднів не можна… Але що ж! Хто відає — може де запропастився, а може й одружився де, може і забув тебе! Тепер так буває, що одну нібито любить, а про другу думає.
Наталка. Петро не такий: серце моє за його ручається і воно мені віщує, що він до нас вернеться. Якби він знав, що ми тепер бідні — о, з кінця світа прилинув би до нас на поміч!..
Терпилиха. Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться на світі, та й о Петрі так думай… А лучче, якби ти була мені покірна і мене слухала.
Чи я тобі, дочко, добра не желаю,
Коли кого зятем собі вибираю?
Ой, дочко, дочко! що ж мені почати,
Де ж люб'язного зятя дістати?
Петро десь блукає, може, оженився,
Може, за тобою не довго журився.
Ой, дочко…
