Виборний. Помогай-бі, Наталко!.. Як ся маєш, як поживаєш?
Наталка. От живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне!..
Терпилиха. На нас бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.
Виборний. Хто ж тобі винуват, стара? Якби оддала дочку заміж, то й мала б, хто вас обороняв би.
Терпилиха. Я цього тільки й хочу, так що ж…
Виборний. А що такеє? Може, женихів нема, або що? А може Наталка…
Терпилиха. То бо то і горе! Скільки не траплялось — і хороші людці — так: „не хочу, та й не хочу!“
Виборний. Дивно мені й чудно, що Наталка так говорить: я ніколи б од її розуму цього не ждав.
Наталка. Так то вам здається, а ніхто не віда, хто як обіда.
Терпилиха. Оттак все вона — приговорками та одговорками і вивертається; а до того, як іще придасть охання та сліз, то я і руки опущу.
Виборний. Час би, Наталко, взятись за розум: ти вже дівка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не з города ти таку примху принесла з собою? О, там панночки дуже собою чваняться і вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, інший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли і воєнний, то щоб гусарин… А од такого перебору досидяться до того, що опісля на їх ніхто і не гляне.
Наталка. Не рівняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую і не перебираю женихами.
