Ви знаєте, хто за мене сватався. Невже ж ви хочете спхнути мене з мосту та в воду?
Виборний. Правда, заміж вийти — не дощову годину пересидіти; але мені здається, якби чоловік належний трапився, то б не треба ні для себе, ні для матері йому одказувати; ви люди не багаті…
Терпилиха. Не багаті! Та така бідність, таке убожество, що я не знаю, як дальше й на світі жити.
Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: єсть і бідніші од нас, а живуть же…
Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх?!
Наталка. Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому й кусок черствого хліба смачніший од м'якої булки, неправдою нажитої.
Терпилиха. Говори, говори! А на старості гірко терпіти нужду і во всьому недостаток… (До виборного). Хоч і не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина: вона обіщала для мого покою за первого жениха, аби б добрий, вийти заміж.
Виборний. Об розуму і доброму серцю Наталки нічого говорити, — всі матері приміром ставлять її своїм дочкам; тільки — нігде правди діти — без приданого, хоч будь вона мудріша од царя Соломона, а краща од прекрасного Іосифа, то може умерти сідою панною.
Терпилиха. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалій послі на себе, а не на другого кого.
Наталка (зітхає). Я й так терплю горе.
Виборний. Та можна вашому горю пособити… (Лукаво). У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав.
Наталка (на бік). От і біда мені!
Терпилиха. Жартуєте, пане виборний!