Любились вірно,
Чесно, примірно
І жили в покої!
Ой, як я прийду,
Тебе не застану, —
Згорну я рученьки,
Згорну я біленькі
Та й не жив стану…
Микола (на бік). Це не з нашого села і вовся мені незнакомий.
Петро (тихо). Яке це село? Воно мені не в приміту.
Микола (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, не тутешній?
Петро. Ні, пане-брате.
Микола. Відкіля ж ти?
Петро. Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі сказати… Відкіля хочеш…
Микола. Та вже ж ти не забув хоч того місця, де родився?
Петро. О, запевне не забув, бо й вовся не знаю.
Микола. Та що ж ти за чоловік?
Петро. Як бачиш — бурлака на світі… Тиняюся од села до села, а тепер іду в Полтаву.
Микола. Може, в тебе родичі єсть у Полтаві, або знакомі?
Петро. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?
Микола. Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний.
Петро. Нема у мене ні кола, ні двора: ввесь тут.
Микола. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.
