Полюбила Петруся,
Та сказати боюся.
Ой, лихо…
А за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо…
Де ж блукає мій Петрусь,
Що і досі не вернувсь?
Ой, лихо…
Я хоч дівка молода,
Та вже знаю, що біда.
Ой, лихо — не Петрусь,
Лице біле, чорний ус!
А що, може не одгадав? (Обнімає Петра).
Петро. Так, угадав! Я — той нещасний Петро, якому Наталка приспівувала цю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер…
Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо. Може й не її засватали.
Петро. Та серце моє замирає: чує для себе великого горя. Братику Миколо! ти говорив мені, що ти їх родич: чи не можна тобі довідаться про сватання Наталки?.. Нехай буду знати свою долю!
Микола. Чом не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Ти скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?
Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай буду один горювати і сохнути з печалі. Нащо їй споминати про того, кого так легко забула!
Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку.
