Микола. Він тут, та боїться показатись тобі затим, що ти посватана за возного.
Наталка. Чого йому боятись? Нам не гріх побачитись: я ще не вінчана… Та ти обманюєш!..
Микола. Не обманюю, приглядайсь… Петре, явись!
Наталка (побачила Петра, скрикнула). Петро!..
Петро. Наталко!.. (Обнімаються).
Микола.
Поблукавши мій Петрусь
До мене уп'ять вернувсь.
Ой, лихо — не Петрусь,
Лице біле, чорний ус!..
Петро. Наталко! в який час я тебе стрічаю!.. Для чого тільки побачились, щоб навіки розлучитись…
Наталка. О, Петре!.. Скільки сліз вилила я за тобою!.. Я знаю тебе і затим не питаюся, чи ти любиш мене, а за себе — божусь…
Микола. Об любві поговорите другим разом, іншим часом, а тепер поговоріть, як з возним розв'язаться.
Наталка. Недовго з ним розв'язаться: не хочу, не піду, — та й кінці в воду!
Петро. Чи добре так буде?.. Твоя мати…
Наталка (перебиває). Моя мати хотіла, щоб я за возного вийшла заміж затим, що тебе не було, а коли ти прийшов, то возний мусить одступитись.
Петро. Возний пан — чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір'ю треба підпори й защити; а я через себе ворогів вам прибавлю, а не поміч подам.
Наталка. Петре! не так ти думав, як одходив!
Петро. Я однаковий, як тоді був, так і тепер, і скажу тобі, що й мати твоя не согласиться проміняти багатого зятя на бідного.
Микола. Трохи Петро чи не правду говорить.