Петро. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.
Наталка. Петре, любиш ти мене?
Петро. Ти все таки не довіряєш?.. Люблю тебе більше, як самого себе.
Наталка. Дай же мені свою руку!.. Будь же добрим і мені вірним, а я навік твоя.
Микола. Ай Наталка! ай Полтавка! От дівка, що й на краю пропасті не тільки не здригнулась, а й другого піддержує! За це заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне:
Ворскло річка невеличка,
Тече здавна, дуже славна
Не водою, а війною,
Де швед поліг головою.
Ворскло зріла славне діло,
Де цар білий, дуже смілий,
Побив вражу шведську силу
Та насипав їй могилу.
Козаченьки з москалями
Потішались над врагами,
Добре бились за Полтаву.
Всій Росії в вічну славу!
Микола. Крепись, Петре, і ти, Наталко! Наступає хмара і буде великий грім.
Виборний. Що ви тут так довго роздобарюєте?..
Возний. О чім ви — теє то, як його — бесідуєте?..
Терпилиха (побачила Петра). Ох мені лихо!
Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Це Петро.
