Микола. На чім то все це окошиться?
Возний (до Петра). Ти, вашець, — теє то, як його — куди тепер помандруєш?
Петро. Я йшов у Полтаву, а тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись… Іще пару слів скажу Наталці… Наталко! Я для тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодувалися вкупі у твоєї матері: ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — усе твоє: на, візьми! (Виймає зза пазухи завинені в лубок гроші). Щоб пан возний ніколи не попрікнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! шануй матір нашу, люби свого суженого, а за мене одправ панахиду
Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитись: воно (показує на серце) тут! Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть… та бідою нашою не потішаться вороги наші… І моєї жизні кінець недалеко. (Схиляється на плече Петрові).
Терпилиха (підбігає й обнімає Петра). Петре!
Наталка (обнімає Петра). Мамо, кого ми теряємо!..
Микола (до виборного). А тобі як він здається?
Виборний. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
Возний (виходить наперед). Розмишлял я предовольно і нашел, що великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний, і признаюсь, що од рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділав. Поступок Петра, толико усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеследующеє… (До Терпилихи). Ветха деньми! благословиш ли на благоє діло?