Солдат. Без шуток. Молода, пригожа и, кажется, тебя любит.
Михайло. Хіба що молода і хороша — міша мене любити? Вона у мене добра й вірна жінка, тільки дуже жвава, жартлива і глузлива. Вже коли попадеться їй хоть трохи тюх-тюх-сердюга, то такого і підніме на зубки і рада довести до того, хоть би цьому йолопові й ворсу нам'яли. Достається од неї деколи, як поприїжджають, отим цвентюхам, канцеляжкам!.. Та й смішні бо вони собі! Такі необачні, такі легкодухі: всьому вірять, усьому дивуються, всього бояться.
Солдат. Однако к чужим жонам подлипать не боятся, словно как будто военные. Мне случалось их видеть храбрость при таких замашках.
Михайло. Вже я за свою скажу, що не боюсь нічого.
Солдат. Бывает и на старуху проруха. Не потачь, хозяин, у каждова есть свои блохи.
Михайло. Борони боже — якби я свою підстеріг в чім, тут би їй доклав воза.
Михайло. Ану, судир! Ось і я вас почастую гарним спотикачем. (Наливає й, підносить солдатові).
Солдат (п'є). Вот славная наливочка! Кто ее делал?
Михайло. Жінка моя, Тетяна.
Тетяна. Я, я — іще й з вишень свого садка. А москаль дума, що я нічого і не вмію.
Михайло (п'є). Вона, вона. Це у мене золото — не жінка!
Солдат. Ты счастлив, хозяин: жена у тебя хороша
