тим в тих оповіданнях розсипані, як і в природі, роскішні картини, ясні, повні сонця, повітря і красок пейзажі, проходять живі люде, ярко змальовані в світлі тонкого психологичного аналізу.
В оповіданнях „На дні“ і др., в своіх „Тюремних сонетах“ — Франко дає нам страшну і захоплюючу по своій реальности картину „дна“ — тюрми. Але й тут гуманне, чутливе сердце поета вміє знайти краплину людського навіть в такому тупому і дикому представникові низин суспільности, як Бовдур, що „на дно суспільного гніту не принесли з собою нічого, нічого; ні думки ясноі, ні споминок щасливих, ні блискучоі, хоч би обманливоі надіі“. Боліючи душею над темнотою і недолею свого украінського народу, Франко в оповіданнях з єврейського та циганського життя, — як „До світла“, „Сурка“, „Цигани“ проповідує любов
До всіх, що льють свій гніт і кров,
До всіх, котрих гнетуть окови.
У нього нема шовінізму: люде діляться на два табори: на кривдників, проти яких він гострить як меч своє слово — і покривджених, яким він оддає своє сердце.
Здавалось би, що авторові грізноі, понуроі картини життя працюючих у „поті чола“
