— А вухами чує, як кудкудакає курка, а пальцями — шум.
— Як, як?
— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тільки шум.
І все його цікавить, і над усім він думає, по своєму, звісно. Біга по полю, пасе гуси — і думає.
„Якесь воно не таке, як люде“, кажуть про дитину сусіди. — „Якесь не таке“ — думає батько і рішає оддати сина в науку, одірвати од плуга. І от, коли Іванові минуло 6 років, батько посилає хлопця до школи, в сусіднє близьке село. Тяжка там була спочатку наука. Все там було чудне, незвичайне, якісь таблички з гачками, якісь закарлючки. Учитель не стільки вчив, скільки крутив за вуха та бив по плечах. Школярі щось кричать, а Іван нічого не розуміє. „А-ба-ба-га-ла-ма-га“… хором читають діти склади. „А-ба-ба-га-ла-ма-га" — кричить вкупі з ними малий Франко, а сам нічого не розуміє.
У вечері батько питає:
— Ну, а чого тебе там в школі навчили?
— Вчилися „а баба галамага“.
