довелось стрічатися з нею, то вона дістала від Маріцци такий повний зненависти погляд, що аж жахнулася та прожогом вискочила з хати. Йон кілька разів поривався щось сказати Параскіці, та все у нього якось не виходило. Аж на самому відході, намагаючись зробити як найсуворіше обличчя, він гукнув на дочку:
— А гляди мені, сиди в хаті та не вештайся бо-зна де по садках, бо… бо… — решту він скінчив майже за ворітьми, та дівчина того не чула.
Параскіца лишилась сама в оселі.
Вона швидко упоралась з господарством, поприбірала в хаті, поснідала вчорайшим малаєм і, памятаючи батьківський наказ, лишилась у хаті. Проходячи повз маленьке, вмазане в стіну дзеркальце, Параскіца не витримала, щоб не глянути в нього, хоч знала, що крім горя, воно нічого не дасть їй.
Параскіца була негарна і через те, на її думку, нещасна. Її низький зріст, її стан і »жлуктон«, короткий і грубий, вічно порепані від чорної роботи руки, а особливо обличчя — доводили її до розпуки. Скільки разів заглянула вона в своє дзеркальце, стільки разів з глибини її дівочого серця зринав ревний жаль на власну бридоту, і руки мимохіть здіймались до обличчя та розгладжували дрібненькі зморшки, що мов легким павутинням заснували її лице. Та дарма! Шкура на обличчі не розгладжувалась, а лиш натерті місця червоніли, і з дзеркальця виглядало таке ж саме погане обличчя, з непомірно довгим носом, кислими устами та червоними, тільки що натертими, плямами. Досада слізьми спадала з сірих, оловяних, отаких саме як ті оловяні ложки, що лежать у миснику, очей. Бунт!… Ота сама Параскіца, тиха покірли-
