ва, сумирна — починала бунтуватись кожним своїм фібром проти невірної долі, що так її скривдила; зціплювала зуби, зсувала брови і, розпучливим рухом шарпнувши за коси, важкими хвилями кидала їх на нервово тремтячі від плачу плечі. Ну, що їй з тих густих, соболиний брів, що зрослись до купи та високо знялись над очима, як два орлячі крила у вільному розмаху? Сова, чиста сова! Навіщо їй ті розкішні довгі коси, пиха й гордість дівоча, миті, чесані й плекані з таємними дівочими надіями, коли ті коси ані трохи не скращали молодого, а проте, як старе, зморщеного обличчя.
Часто, знесилена муками безпомічної розпуки, з мокрим від сліз обличчям, з розпущеними косами, німіла Параскіца десь в кутку на лаві. Потихо, непомітно, на місце розтопленого слізьми жалю, прилітали солодкі, цілющі мрії. Вона, як царівна-жаба в казці у всій пишноті молодої краси, — висока, струнка, з білим як крейда чолом, з ясними мов зорі очима, щаслива, повна протилежність дійсности. В її серце, як сильна вода, хвилями било кохання і все для нього, для найкращого парубка на селі… Джок… задрі погляди подруг… стискання рук… тихі, темні ночі, повні чарів кохання, поцілунків, солодкої млости і щастя без краю…
Параскіца могла довго отак просиджувати, упиваючись солодкими, барвистим мріями, але доволі було, щоб око її впало на маленьке, вмазане в стіну дзеркальце — і всі її мрії, все щастя її щезало, мов дим. Звідки дививсь на неї бридкий вид, її образ, який — вона певна була в тому — лишивсь там під блискучим скляним поверхом, щоб вічно нагадувати їй про її недолю, опущенність, самотність…
