Дві відраді вона мала в життю й обидві відняли їй її щербата доля: перша відрада, то її рідна мати, така добра і кохаюча: на саму згадку про її образ, неясно виринаючий з минувшини, сльози капали з Параскіциних очей. Вона вмерла, а її місце заступила Маріцца. Друга радість… Ні, Параскіца не може згадати її, бо її щось пече коло серця, щось підступає до горла й душить. Ой, як важко було розбити і розвіяти дівочі мрії, так довго плекані й пещені в самотньому серцю…
А на що було їй бридкій, убогій зводити очі на нього, як молодий місяць на небі? Руда, гидка ящірка закохалася в сонце. Так ящірка щасливіша за неї: вона вилізе на сонечко і воно пестить її, обіймає своїми парусами. А очі її сонечка — Тодораки, ніколи з ласкою не спочинуть на ній. Всю їхню красу й тепло забрала ота… мачуха Маріцца. З того менту, як вона побачила їх разом, кров захолола в її жилах, серце стало крижиною і холодне, пекучо-холодне, бється в грудях і болить і ниє й не дає супокою.
З того часу вона ще більше почула свою самотність на цьому світі, де водяться такі гади, як її мачуха. Вона без жалю покинула товариство дівчат та парубків, де була останньою, дякуючи своїй бридоті, відмовилась від музик, »клак« та вулиць, навіть хати власної одцуралася, де вона раз-у-раз почувала на собі мачушине око; в оці було стільки лихої втіхи, зневаги та видимої зненависти, що Параскіца терпла вся, холола і в живім почутті власної вини, маліла до розмірів сірої пилинки.
Єдиним місцем, де вона почувала себе спокійною — був батьківський виноградник, німий свідок її мрій, мук та жалів. Вона покохала те мо-
