ре кучерявої зелені під блакитним шатром з його захистками, холодком, самотністю. Вона поклала стільки сили, стільки праці в цей клаптик землі, вона власними руками виплакала оті розкішні, яро-зелені кущі з тоненькими вусиками та ґронами ягід під лапатим листям. То були вірні незрадливі приятелі, серед яких душа її спочивала від ударів кривд світа. Там їй сходив день, там стрічала й ніч її.
І от тепер її батько, якого вона любила за добрість та жалувала за кривди, які чинила йому Маріцца, наказав їй не ходити на виноградник. Чому? Праскіца не розуміла.
Вона сиділа оце, слухняна, в хаті й нудилась без роботи. День уже звернув з полудня. Сонце нестерпуче пекло крізь вікна, в хаті було тихо, лиш мухи роєм літали під стелею та докучали дівчині. Вона вийшла на подвіря. З майдану долітали до її вуха згуки жвавої булгаряски, причепурені дівчата купками прямували вулицею на »джок«. Параскіца влізла в кошницю, яку замість кукурудзи на полонину виповняли качани, і примостилась на самому вершечку. Вона висунула голову крізь широку шпару поміж ділинами, і глянула на вулицю. Саме коло кошниці проходило кілька знайомих дівчат, котрі, замість привітатися до неї, жахнулись і показуючи на неї пальцями та з криком »вона!« »вона!« побігли далі, лопотячи спідницями та здіймаючи куряву. Параскіца нічого не зрозуміла. Вона навіть озирнулася навкруги, думаючи, чи нема кого коло неї, та гадаючи, що ту сцену викликала не вона, а хтось другий… якого вона не бачить. Але нікого, крім її, не було. Зацікавлена, вона висунула голову на вулицю і глянула за дівчатами. Звідти надходила
