баба Аніка з своїми внучатами. Параскіца зраділа. Та баба завжди виявляла до неї свою прихильність. Та на цей раз, на диво Параскіці, порівнявшись з нею, загадково якось зирнула на неї, пригорнула до себе внучат, мов захищаючи від кого, і минула її, не привітавшись навіть. Параскіца нічого не тямила. Що це нині сталося з людьми, що якісь такі незвичайні з нею? Це так заболіло її, чуйну на всяку образу, що вона зарилася в качани і так в гірких думах пролежала до вечора.
Вже сонце сідало, коли Параскіца згадала, що пора варити вечерю, бо незабаром батько з мачухою повернуть з ярмарку.
Броски поверталися з ярмарку зараня. Чутка про те, що матуша-Прохіра виявила відьму, і що відьма то ніхто інший, як дочка Броскова — Параскіца, розійшлась поміж усіма »магазаніями« Йоновими. На ярмарку ходило вже кілька версій вчорашньої події — Параскіца фіґурувала як родима відьма — і коли одна з них дійшла до Йона, він так обурився, що полаявся та мало не побився з сусідом, який по-приятельськи остеріг його перед родинним лихом. Згодом, правда, запили в корчмі, але при тім Йон такого наслухався про свою дочку, що в його забобонній голові разом повстали згадки про чудне, незрозуміле для нього, поводження дочки та стурбували й налякали його.
Хто його зна! Адже ходить лихо по людях… Він ніколи не сумнівався в істнуванні відьом на світі і тепер мороз хапав його за плечі від одної думки, що його рідна донька — відьма.
Маріца своїми загадковими усміхами та сумним хитанням голови, з яких можна було доміркуватися, що вона давно все знає, та мовчить, ще
