Скажена лють вхопила дівчину за серце і вона з звірячим риком кинулась на дітей. Передня куфа спала їй на ноги та притовкла їх, а задня, згубивши рівновагу, обблила її водою, але Параскіца не звернула на це уваги. Вхопивши коромисло, вона кинулась на-здогінці за дітьми, що налякані тим вибухом лютости, з жахом тікали од своєї офіри з криком: »Валєв, Валєв Стригойка!«
Параскіца неслась, мов буря. Очі її горіли, груди важко дихали, коси розпустилися. Вона навела такий жах на дітей, що ті не своїм голосом верщали та бігли, що було духу. Коли розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і озирнулася, на щастя не було вже жадного напасника: всі встигли втекти перед лихом. Вона вилаялась, і, голосно хлипаючи, з плачем побігла додому. Люди ззиралися на неї, коли вона бігла мокра, заболочена, обсипана пилом і з розплетеними косами. Параскіца ускочила в город і припала, голосючи, лицем до землі. Вона тепер знала, навіщо батько шукав хреста в неї на грудях, чого мачуха хрестила горшки та пироги, вона зрозуміла тепер лиховісні погляди тих, з ким вона стрічалася. Її пекла, боліла несправедливість людська, її душило велике лихо, що так несподівано, ні за що ні про що впало на її голову. Вона — відьма! Але ж це брехня, але ж це вигадка, гидка, безглузда вигадка! Вона готова цілому світові крикнути у вічі: брехня! брехня! А тим часом та брехня пекла її, за серце нестерпучими болями, яких Параскіца не могла втишити, бючись головою об землю та обливаючись гарячими слізьми.
А тим часом по селі луною розкотилася вістка! Розказували, як Параскіца серед білого
