дня чаклювала коло криниці. Щось сипала у воду, та на всі чотири боки від криниці. Люди відмовлялися, брати воду з тої криниці, деякі намагалися, щоб Броски власним коштом освятили закляту криницю. Йон не мав одбою від настирливих людей: вони вже не варувалися його та вкладали йому всі поголоски, що котилися по кутку про його дочку. Показалося, що не тільки Прохірина корова перестала доїтись, більш десятка корів зробилось офірою Параскіцинового відьмування, чим дуже засмутили своїх хазяйок. Йон мусить якось зарадити лихові, щось зробити. Але що? Що? Ладу не знав та гризся.
То ж він дуже зрадів, коли матуша-Прохіра прийшла до нього на пораду, ще й чоловіка свого — Йоча Галчана — привела з собою. Йон приніс карафку білого вина, Маріцца поставила свіжі плачінди і — нарада почалася. Перший голос мала Прохіра, жінка поважна та досвідчена. Її не вдоволяло те, що Йон бачив хрест на шиї в Параскіци. То може бути омана. Треба ось що зробити: в неділю повести Параскіцу до церкви. Скоро почнуть співати »Іже херувими« — треба помічати: коли вона відьма, то не витримає і загавкає, заскиглить, мов пес. Це вже така певна прикмета, яка не одну вже відьму вивела на чисту воду.
Йоч, гладкий, червоний молдуван з масними очима та їжакуватими обстриженими вусами, лиш коротко засміявся та махнув зневажливо рукою.
— Ет, все це дурниця… бабські вигадки. А чи дивились ви, чи є в неї… теє…
— Що таке — теє?… — визвірилась на нього ображена жінка.
— Ну, що — теє… звісно, без чого відьма не буває… хвіст.
