Йон і Маріца заперечили. Ні, вони не додивлялися — чи є в неї хвіст.
— О то-то й ба!.. А це перше діло: без хвоста відьма не буває, без хвоста відьом ніхто ще не бачив… Треба конче оглядіти її. Коли вони хочуть, він готов зараз зробити їм цю прислугу… Він уже не помилиться, добре обдивиться скрізь…
Але Прохіра запротестувала. Вона гостро глянула на чоловіка, на його червоне, сите обличчя, на якому грав масний усміх. О, вона бачить його наскрізь, всі його думки й бажання, то нехай він сидить, не рипається, в бабське діле не мішається.
Йоч не збентежився одначе поглядом жінчиним: він твердо стояв на свому радикальному способі — оглянути: є хвіст — відьма; нема хвоста — не відьма.
Гадки розділилися. Йон з Прохірою стояли на першому проєкті — та покладали надію на Службу Божу; Маріцца схилялася на Йочів бік. Прохірин проєкт однак взяв гору. Поклали в неділю повести Параскіцу до церкви: побачити, що з того вийде.
Параскіца випадково дізналася про цю постанову: в »магалі« тільки й розмови було, — як поведуть її в неділю до церкви, як вона серед »херувимської« заскиглить, мов пес, і тим виявить мирові своє відомство.
Дивна річ! Параскіца приняла підслухану новину байдужно, наче вона не її торкалася. В останні часи вона почувала себе такою втомленою, такою апатичною, байдужною до всього, немов вона а світ — були два бігуни, які ніколи не стрінуться з собою.
